Оповідання Веселинка

Одного погожого дня Оксанка поверталася зі школи. Раптом сонечко закрила темна хмара, і на землю посипалися темні намистинки. Всі, ховаючись від дощу, почали розбігатися по домівках.
Хтось попросив і Оксанку, щоб швидше бігла додому, бо змокне і захворіє.
Але Оксанка не поспішала.
Їй подобалися ці сріблясті намистинки, що летіли з неба.

І ось одна така краплинка впала їй на руку й весело заговорила:
- Дівчинко, як тебе звати?
- Оксанка! А ти хто?
- Краплинка-веселинка! Я прилетіла від мами-хмаринки!
- Давай, Веселинко, будемо дружити!
- Давай, тільки пам’ятай, що я боюся тепла. У теплі я можу зникнути назавжди.
- Добре! – пообіцяла дівчинка і понесла Веселинку принишклою від дощу вулицею.

Дома дівчинка поклала краплинку на стіл, а сама сіла обідати. Потім взялася за домашні завдання, а краплинка лежала і сумувала.
Аж тут де не взявся котик – Веселинка, злякавшись, скотилася зі столу і впала прямісінько у горщик, в якому ріс кактус.
Кактус зрадів краплинці води, а Оксанка засумувала, коли не знайшла подружку. Та дівчинка не втрачає надію знову зустрітися з нею. Вона вірить, що справжні друзі не зникають безслідно, а обов’язково повертаються, коли потрібна їхня допомога.